Бо Господь звеличив батька у дітях, і право матері на синах закріпив. Хто шанує батька, той гріхів збувається. Хто звеличує матір свою, той немов скарби збирає. Хто шанує батька, той матиме втіху в дітях, і в день своєї молитви буде вислуханий. Хто звеличує батька – довго житиме; хто Господеві слухняний – матір свою заспокоїть…
Дитино, допомагай твоєму батькові в старощах і не засмучуй його за його життя; і коли розум ослабне, будь поблажливим; не зневажай його тоді, коли ти – повносилий. Бо добродійство батькові не буде забуте: надолуженням за гріхи воно тобі причислиться. Сир. 3, 2-6; 12-14
У передсвятті Різдва перед нашими очима – взірець Святої Родини. З цього приводу – роздуми про те, як маємо любити своїх батьків та шанувати.
Коли читаємо вище вказаний уривок Книги Сираха, то бачимо, що кожен з нас має вказівку шанувати своїх батьків. Але як насправді має проявлятися ця пошана?
Звісно, у тих сім’ях, де батьки дбають про своїх дітей, клопочуться про них, покладають усі сили для їхнього добробуту – цілком зрозуміло, що відповіддю буде турбота і пошана дітей до своїх батьків.
Але ми всі живемо у світі, де реальність часто або і завжди не ідеальна.
Для нас слово “шанувати” означає віддавати честь, поважати. Однак шанувати батьків – це щось ще інше. Часто на сповіді я чую: “не шаную своїх батьків”. Тоді я звісно запитую, в чому це проявляється. І чую: “батько п’є, кривдить маму і мене, я не можу його шанувати”.
Однак в тому то й справа, що шанувати – це не означає закривати очі на вчинки людини і казати, що все чудово. Ні. Це брехня.
Віддавати честь, шанувати – це означає нести тягар стосунків. Не обманювати себе та інших, що все чудово, а вчитись любити всупереч та незважаючи, бо саме це і є школа справжньої любові.
Так, іноді стосунки з батьками є неймовірно складними. Любов – це нести тягарі одне одного, і це не означає поблажливості, жити так, наче все влаштовує. Звісно, треба намагатись виправити ті негативні речі, які є. Однак шанувати батьків – це любити їх, навіть якщо вони дуже неправі, складні та токсичні люди.
Шанувати батьків, які так чи інакше кривдять, – не означає постійно бути у близьких стосунках, жити разом, терплячи. Очевидно, що сепарація іноді одне із найправильніших рішень.
Але коли ми й перестаємо жити під одним дахом – не перестаємо все-таки любити. Не перестаємо шукати шляхів налагодити контакт та порозуміння. Ось це є пошана – надалі любити і служити.
Іноді запитують: “батько залишив мене ще дитиною, а тепер, коли я вже доросла, хоче нав’язати контакт” або ж “багато років намагаюсь налагодити стосунки з матір’ю, однак вона не хоче того”. Що робити у таких випадках?
Гадаю, правильно буде встановити для себе певний ліміт, обсяг часу, коли ви робитимете спроби рятувати зв’язок, наприклад, раз в місяць чи в пів року зателефонувати, написати смс, зустрітись. Бо це є ніщо інше як школа любові.
Бо ми -християни- покликані любити і ця любов часом дуже складна. Не можна дозволяти кривдити себе, але не можна, ніколи не можна, якими би не були наші батьки, поставити хрест на стосунках з ним, перестати молитися за них і намагатись їх любити.
За відеоблогом Адама Шустака підготувала Тетяна Трачук